– Вашу професію часто порівнюють з професією екстрасенса. Чи правда, що диригентові потрібно володіти особливими якостями?
–Диригування – це значною мірою мистецтво такого прочитання партитури, яке дозволяє осягнути написану композитором музику, тобто «оживити» її і схвилювати як виконавців, так і слухачів. В цьому – головна мета і завдання диригування. Сьогодні диригують багато музикантів, але далеко не всі володіють тим магічним даром, який дозволяє вдихнути життя в нотні ієрогліфи. Але коли музика починає дихати, рідко хто замислюється над способами її воскресіння з небуття. Це чарівництво – загадка, що цілковито залежить від особистості чарівника, від сили і глибини його дарування, від його знань і майстерності.
– Так сталося, що Вашою професією давно й надійно заволоділи чоловіки. Як гадаєте, чому?
– Іще донедавна вважалося, що диригент – це диктатор, який підкоряє оркестр. А жінка, як відомо, дуже погано асоціюється з образом жорсткого керівника. Та часи змінюються, а з ними поступово демократичнішає оркестрова ментальність. В Україні, крім мене, реалізувалося ще чотири особи прекрасної статі. А ось у Росії історія пам’ятає тільки Вероніку Дударову…
Немає різниці, хто диригент: жінка чи чоловік. Головне – щоб це був професіонал. Та скажу по-секрету: інколи таки маніпулюю жіночим умінням знімати напругу в колективі і, звичайно ж, настроєм. Давно помітила, якщо він чудовий, то й оркестр звучить бездоганно!
– Як до Вас ставилися музиканти-старожили на початку кар’єри?
– Перший досвід роботи з оркестром був нелегким випробуванням. Один музикант категорично не хотів підкорятися. Вся його чоловіча суть бунтувала проти мене. «Дівчино…» – якось звернувся на репетиції… Дуже вдячна першій скрипці, який мене підтримав: «Для нас Оксана Степанівна – не «дівчина», а диригент!»
– А як вирішили стати диригентом?
– Коли закінчувала музичну школу (клас фортепіано), вчителька сказала: «Будеш диригентом. Адже чудово володієш собою на сцені». Гадаю, ці слова й визначили мою долю.
– Коли відчули, що реалізувалися як диригент?
– Цього, напевно, ніколи не відчую. Навіть якщо сьогодні я задоволена роботою, завтра піднімаю планку. Адже чудово розумію: коли не рухаєшся вгору, то скочуєшся вниз.
– Як готуєтеся до концерту?
– Спочатку добре вивчаю партитуру, вирішую, в якій інтерпретації подаватиму твір, і тільки після цього працюю з музикантами. Адже оркестр – це живий інструмент, а не фортепіано, граючи на якому можна помилитися, а потім почати спочатку. Кожна хиба фіксується музикантами, й тоді до тебе або є довіра, або нема.
І найголовніше: в день виступу потрібно бути не просто у формі, а в найкращій формі – фізичній, емоційній та інтелектуальній. Тому сон, вправи та пробіжка – передусім!
– Чи доводилося помилятися за пультом?
– Глобально ні. Та диригент і не має право схибити! Якщо вже така неприємність сталася з тобою чи з кимось із музикантів, головне – не зупинятися. Треба поєднати роботу солістів, хору, оркестру та балету. А це дуже складно! Диригент – локомотив і командир, тому його гасло: «Вперед і тільки вперед!»
– Чи можна взагалі обійтися без диригента?
– Оркестру – ні. Ну, хіба що невеликому. Що ж стосується поп- і рок-музикантів, то вони часом самовпевнено стверджують, що на концертах утримаються від послуг диригента. Та запал упорядкувати власний хаос зазвичай минає вже на першій репетиції…
– Коли Ви відвідуєте концерти як звичайний глядач, чи помічаєте помилки й фальшиві моменти?
– Напевно, це трагедія всіх музикантів… Звичайним глядачем почувалася усього кілька разів за життя. Велика розкіш, коли можеш просто насолоджуватися музикою, зупинивши будь-які аналітичні процеси у своїй голові. Ось так менi пощастило насолодитися виступом оркестру, яким диригував Челебедаки Серджио – видатний німецький музикант, який багато років очолював Симфонічний оркестр Мюнхенського Радіо, один з найсильніших в Європі.
– Чи трапляються в роботі курйози?
– Востаннє, коли моя диригентська паличка вирішила здійснити вільний політ, іще й підбила її рукою! Навіть спиною відчула, що трюк не залишився непоміченим залою… Та коли увертюру було закінчено, паличка вже лежала на парапеті.
– Дякую за інтерв’ю!
– Вашу професію часто порівнюють з професією екстрасенса. Чи правда, що диригентові потрібно володіти особливими якостями?
–Диригування – це значною мірою мистецтво такого прочитання партитури, яке дозволяє осягнути написану композитором музику, тобто «оживити» її і схвилювати як виконавців, так і слухачів. В цьому – головна мета і завдання диригування. Сьогодні диригують багато музикантів, але далеко не всі володіють тим магічним даром, який дозволяє вдихнути життя в нотні ієрогліфи. Але коли музика починає дихати, рідко хто замислюється над способами її воскресіння з небуття. Це чарівництво – загадка, що цілковито залежить від особистості чарівника, від сили і глибини його дарування, від його знань і майстерності.
– Так сталося, що Вашою професією давно й надійно заволоділи чоловіки. Як гадаєте, чому?
– Іще донедавна вважалося, що диригент – це диктатор, який підкоряє оркестр. А жінка, як відомо, дуже погано асоціюється з образом жорсткого керівника. Та часи змінюються, а з ними поступово демократичнішає оркестрова ментальність. В Україні, крім мене, реалізувалося ще чотири особи прекрасної статі. А ось у Росії історія пам’ятає тільки Вероніку Дударову…
Немає різниці, хто диригент: жінка чи чоловік. Головне – щоб це був професіонал. Та скажу по-секрету: інколи таки маніпулюю жіночим умінням знімати напругу в колективі і, звичайно ж, настроєм. Давно помітила, якщо він чудовий, то й оркестр звучить бездоганно!
– Як до Вас ставилися музиканти-старожили на початку кар’єри?
– Перший досвід роботи з оркестром був нелегким випробуванням. Один музикант категорично не хотів підкорятися. Вся його чоловіча суть бунтувала проти мене. «Дівчино…» – якось звернувся на репетиції… Дуже вдячна першій скрипці, який мене підтримав: «Для нас Оксана Степанівна – не «дівчина», а диригент!»
– А як вирішили стати диригентом?
– Коли закінчувала музичну школу (клас фортепіано), вчителька сказала: «Будеш диригентом. Адже чудово володієш собою на сцені». Гадаю, ці слова й визначили мою долю.
– Коли відчули, що реалізувалися як диригент?
– Цього, напевно, ніколи не відчую. Навіть якщо сьогодні я задоволена роботою, завтра піднімаю планку. Адже чудово розумію: коли не рухаєшся вгору, то скочуєшся вниз.
– Як готуєтеся до концерту?
– Спочатку добре вивчаю партитуру, вирішую, в якій інтерпретації подаватиму твір, і тільки після цього працюю з музикантами. Адже оркестр – це живий інструмент, а не фортепіано, граючи на якому можна помилитися, а потім почати спочатку. Кожна хиба фіксується музикантами, й тоді до тебе або є довіра, або нема.
І найголовніше: в день виступу потрібно бути не просто у формі, а в найкращій формі – фізичній, емоційній та інтелектуальній. Тому сон, вправи та пробіжка – передусім!
– Чи доводилося помилятися за пультом?
– Глобально ні. Та диригент і не має право схибити! Якщо вже така неприємність сталася з тобою чи з кимось із музикантів, головне – не зупинятися. Треба поєднати роботу солістів, хору, оркестру та балету. А це дуже складно! Диригент – локомотив і командир, тому його гасло: «Вперед і тільки вперед!»
– Чи можна взагалі обійтися без диригента?
– Оркестру – ні. Ну, хіба що невеликому. Що ж стосується поп- і рок-музикантів, то вони часом самовпевнено стверджують, що на концертах утримаються від послуг диригента. Та запал упорядкувати власний хаос зазвичай минає вже на першій репетиції…
– Коли Ви відвідуєте концерти як звичайний глядач, чи помічаєте помилки й фальшиві моменти?
– Напевно, це трагедія всіх музикантів… Звичайним глядачем почувалася усього кілька разів за життя. Велика розкіш, коли можеш просто насолоджуватися музикою, зупинивши будь-які аналітичні процеси у своїй голові. Ось так менi пощастило насолодитися виступом оркестру, яким диригував Челебедаки Серджио – видатний німецький музикант, який багато років очолював Симфонічний оркестр Мюнхенського Радіо, один з найсильніших в Європі.
– Чи трапляються в роботі курйози?
– Востаннє, коли моя диригентська паличка вирішила здійснити вільний політ, іще й підбила її рукою! Навіть спиною відчула, що трюк не залишився непоміченим залою… Та коли увертюру було закінчено, паличка вже лежала на парапеті.
– Дякую за інтерв’ю!
– Вашу професію часто порівнюють з професією екстрасенса. Чи правда, що диригентові потрібно володіти особливими якостями?
– Диригування – це значною мірою мистецтво такого прочитання партитури, яке дозволяє осягнути написану композитором музику, тобто «оживити» її і схвилювати як виконавців, так і слухачів. В цьому – головна мета і завдання диригування. Сьогодні диригують багато музикантів, але далеко не всі володіють тим магічним даром, який дозволяє вдихнути життя в нотні ієрогліфи. Але коли музика починає дихати, рідко хто замислюється над способами її воскресіння з небуття. Це чарівництво – загадка, що цілковито залежить від особистості чарівника, від сили і глибини його дарування, від його знань і майстерності.
– Так сталося, що Вашою професією давно й надійно заволоділи чоловіки. Як гадаєте, чому?
– Іще донедавна вважалося, що диригент – це диктатор, який підкоряє оркестр. А жінка, як відомо, дуже погано асоціюється з образом жорсткого керівника. Та часи змінюються, а з ними поступово демократичнішає оркестрова ментальність. В Україні, крім мене, реалізувалося ще чотири особи прекрасної статі. А ось у Росії історія пам’ятає тільки Вероніку Дударову…
Немає різниці, хто диригент: жінка чи чоловік. Головне – щоб це був професіонал. Та скажу по-секрету: інколи таки маніпулюю жіночим умінням знімати напругу в колективі і, звичайно ж, настроєм. Давно помітила, якщо він чудовий, то й оркестр звучить бездоганно!
– Як до Вас ставилися музиканти-старожили на початку кар’єри?
– Перший досвід роботи з оркестром був нелегким випробуванням. Один музикант категорично не хотів підкорятися. Вся його чоловіча суть бунтувала проти мене. «Дівчино…» – якось звернувся на репетиції… Дуже вдячна першій скрипці, який мене підтримав: «Для нас Оксана Степанівна – не «дівчина», а диригент!»
– А як вирішили стати диригентом?
– Коли закінчувала музичну школу (клас фортепіано), вчителька сказала: «Будеш диригентом. Адже чудово володієш собою на сцені». Гадаю, ці слова й визначили мою долю.
– Коли відчули, що реалізувалися як диригент?
– Цього, напевно, ніколи не відчую. Навіть якщо сьогодні я задоволена роботою, завтра піднімаю планку. Адже чудово розумію: коли не рухаєшся вгору, то скочуєшся вниз.
– Як готуєтеся до концерту?
– Спочатку добре вивчаю партитуру, вирішую, в якій інтерпретації подаватиму твір, і тільки після цього працюю з музикантами. Адже оркестр – це живий інструмент, а не фортепіано, граючи на якому можна помилитися, а потім почати спочатку. Кожна хиба фіксується музикантами, й тоді до тебе або є довіра, або нема.
І найголовніше: в день виступу потрібно бути не просто у формі, а в найкращій формі – фізичній, емоційній та інтелектуальній. Тому сон, вправи та пробіжка – передусім!
– Чи доводилося помилятися за пультом?
– Глобально ні. Та диригент і не має право схибити! Якщо вже така неприємність сталася з тобою чи з кимось із музикантів, головне – не зупинятися. Треба поєднати роботу солістів, хору, оркестру та балету. А це дуже складно! Диригент – локомотив і командир, тому його гасло: «Вперед і тільки вперед!»
– Чи можна взагалі обійтися без диригента?
– Оркестру – ні. Ну, хіба що невеликому. Що ж стосується поп- і рок-музикантів, то вони часом самовпевнено стверджують, що на концертах утримаються від послуг диригента. Та запал упорядкувати власний хаос зазвичай минає вже на першій репетиції…
– Коли Ви відвідуєте концерти як звичайний глядач, чи помічаєте помилки й фальшиві моменти?
– Напевно, це трагедія всіх музикантів… Звичайним глядачем почувалася усього кілька разів за життя. Велика розкіш, коли можеш просто насолоджуватися музикою, зупинивши будь-які аналітичні процеси у своїй голові. Ось так менi пощастило насолодитися виступом оркестру, яким диригував Челебедаки Серджио – видатний німецький музикант, який багато років очолював Симфонічний оркестр Мюнхенського Радіо, один з найсильніших в Європі.
– Чи трапляються в роботі курйози?
– Востаннє, коли моя диригентська паличка вирішила здійснити вільний політ, іще й підбила її рукою! Навіть спиною відчула, що трюк не залишився непоміченим залою… Та коли увертюру було закінчено, паличка вже лежала на парапеті.
– Дякую за інтерв’ю!
