Здавалося б, сьогодні майже не залишилося сфер діяльності, куди жінкам вхід заборонено. Представниці прекрасної статі вже давно літають у космос, тримають скальпель в руках, грають у футбол на Олімпійських іграх і навіть керують країнами.
З іншого боку, аби досягти успіхів у «чоловічій» професії, жінці зазвичай доводиться докладати неймовірних зусиль, адже колеги за кожним її кроком спостерігають більш ніж прискіпливо і, в разі чого, обов’язково дорікнуть помилкою, яку легко пробачили б своєму братові-чоловіку. Тож хочемо ми того чи ні, але умовний розподіл професій на чоловічі та жіночі існуватиме завжди. У ці весняні дні в гостях в «УМ» представниця саме такої «не зовсім жіночої» професії — диригент Київського національного академічного театру оперети, заслужена артистка України Оксана Мадараш.
Психолог, педагог, інтерпретатор із паличкою
— Пані Оксано, у вас особисто є відчуття, що ви займаєтеся «чоловічою» справою?
— Чому диригент вважається професією «чоловічою»? Насамперед із психологічних причин. Не всі музиканти готові сприймати жінку-диригента. Але те саме можна сказати про будь-яку керівну посаду. Однак у сучасному світі є жінки i директори, і міністри, і президенти країн. Візьмемо, наприклад, Далю Грібаускайте. Я досить часто буваю в Литві, співпрацюю з Каунаським музичним театром, тож мала змогу зблизька спостерігати за їхнім президентом і знаю, наскільки Грібаускайте, з одного боку, жіночна і чарівна, а з іншого — владна і вимоглива… Жінок-диригентів, які працюють в оперно-симфонічному жанрі, раніше було зовсім мало. Люди старшого покоління мають пам’ятати ім’я Вероніки Дударової (перша жінка-диригент у Радянському Союзі, працювала в Центральному дитячому театрі в Москві, диригувала Московським державним симфонічним оркестром. — Авт.) У нас, у Києві, в оперній студії при консерваторії багато років викладала та диригувала оркестром Галина Ткаченко… Сьогодні жінка-диригент — уже не таке рідкісне явище. Причому ця тенденція простежується як на пострадянському просторі, так і за кордоном. Власне, в нашій професії, як і в будь-якій іншій, головне — не хто ти, а наскільки добре ти здатний виконувати свою роботу.
— На диригентське відділення консерваторії зазвичай приймають студентів, які вже мають одну вищу музичну освіту. І якщо додати ще й роки занять у дитячій музичній школі, то за тривалістю навчання диригенти, напевно, абсолютні рекордсмени у світі професій…
— Давайте порахуємо. Одразу після школи я вступила до Миколаївського музичного училища — це три роки. Потім була Київська консерваторія: п’ять років на відділенні хорового диригування, а згодом ще чотири — оперно-симфонічному. Додаємо сiм років занять у дитячій музичній школі плюс три роки асистентури-стажування й маємо…
— 22 роки суцільного навчання. Так і хочеться провести паралель з кельтськими жрецями-друїдами, які навчали своїх учнів упродовж чверті століття і лише після цього випускали в світ…
— У консерваторії ми отримуємо важливі знання і навички, але це — лише фундамент. Професія диригента настільки різнопланова (доводиться бути і психологом, і педагогом, й інтерпретатором, не кажучи вже про суто музичні знання), що опановувати її треба все життя. І навряд чи колись настане такий момент, коли ти хоча б наполовину наблизишся до ідеалу, якого прагнеш. Мене недавно вразили слова знаменитого сучасного диригента Юрія Темирканова про те, що він у свої сімдесят «iз гаком» років не відчуває себе достатньо зрілим, аби братися за такі фундаментальні й глибоко-філософські твори, як «Дев’ята симфонія» Бетховена й «Реквієм» Верді. Подумала: оце так вимогливість до себе!..
Перед виставою головне «відімкнути» себе від зовнішнього світу
— Жанр оперети дехто вважає «легким», але працювати в ньому й досягти високого рівня майстерності, знаю, дуже нелегко. У чому складність роботи диригента саме в опереті?
— Одна зi складностей, як не дивно, у тому, що під час вистави диригент має час для відпочинку. Якщо при виконанні опери, балету чи симфонії ти весь час у роботі, то оперета — це спів, танець плюс численні драматичні епізоди без музичного супроводу. Здавалося б, коли актори «просто грають», то музиканти і диригент можуть, як кажуть, розслабитися. Але в цьому й криється небезпека. Вистава — це неперервний процес. Оркестр музикою задав акторам темп і настрій. Вони його підхопили, надали дії нового забарвлення. І коли знову настає момент вступити оркестру, до цього треба бути готовим — не просто піднятися зі стільця й змахнути рукою, а внутрішньо перебувати на правильній емоційній хвилі. Буває таке, коли в акторів мізансцена з тих чи інших причин пішла не так, у такі моменти ти кожною клітинкою душі й тіла посилаєш їм флюїди своєї підтримки.
— Є усталена думка, що в будь-якому театрі інтриги плетуться не лише сюжетні — на сцені, а й цілком реальні — у закулісному житті. Вам часто доводиться гасити конфлікти між оркестрантами?
— Що таке конфлікт у колективі? Це зупинка творчого процесу. Переконана, що справжній професіонал заради справи завжди знайде в собі сили уникнути конфліктної ситуації, навіть коли для цього доводиться поступатися власними амбіціями. На щастя, за всі роки диригування у мене жодного разу не виникало відкритої конфронтації з кимось із музикантів. У цьому плані мені дуже допомогли уроки й поради викладачів. Професор Євген Дущенко нам постійно повторював: «Оркестранти — це не люди по той бік бар’єру, а ваші друзі в музиці». Дійсно, диригент без музикантів нічого не вартий, бо сама по собі диригентська паличка ніяких звуків не створює…
— День, коли у вас вистава, за розкладом відрізняється від інших? Можливо, є якісь обов’язкові ритуали перед виступом чи навпаки — табу?
— Ідеальний варіант, коли в день вистави немає ранкових репетицій. Але так буває не завжди. В будь-якому разі стараюсь закінчити всі справи до 14-ї години і на кілька годин повністю «відімкнути» себе від зовнішнього світу — ніяких розмов по телефону, інтернету чи телебачення. Проганяєш подумки кульмінаційні моменти твору, вибудовуєш, так би мовити, стратегію і тактику диригування. До речі, повертаючись до запитання про жіночі й нежіночі професії… Чому хоровим диригуванням, на відміну від оперно-симфонічного, займається багато жінок? Рiч у тiм, що хорові твори — вони, в основному, невеликі за формою. А опера, симфонія, балет — це твори величезні, вже сам розмір партитури багатьох відлякує. Вважається, що жінка бiльш прискіплива в деталях. Проводячи паралель з музикою, жінці легко «вичистити» до ідеального звучання невеличкий твір. Тоді як симфонія чи опера вимагає масштабного мислення. Власне, мабуть, саме тому і серед композиторів, що працюють в оперно-симфонічному жанрі, жінок дуже мало.
«У Європі музиканти вирізняються максимально відповідальним ставленням до справи»
— Чи існує якась спеціальна гімнастика для диригентів? Бо ж при всій зовнішній легкості ваша професія, знаю, важка навіть із фізичної точки зору…
— Є спеціальний комплекс вправ для рук, шиї, спини. Мені їх ще на першому курсі консерваторії (коли я опановувала хорове диригування) показав мій професор, народний артист україни Віктор Вікторович Петриченко. А ще, пам’ятаю, він порадив записатися в секцію бадмінтону — ця гра допомагає відпрацювати правильні рухи для диригування. Тож упродовж усіх років навчання в консерваторії я грала в бадмінтон. Також у нашому студентсько-викладацькому колі дуже популярним було веслування на байдарках… Взагалі, Петриченко заклав фундамент моєї майбутньої професії — це справжня легенда українського хорового мистецтва. Паралельно з викладанням він упродовж багатьох років був диригентом у знаменитій капелі «Думка». Чистота звучання, прискіплива робота над партитурою були його основними вимогами. Це піднімало виконавську майстерність колективу на найвищий щабель. Минулого року Віктор Вікторович пішов з життя — мав невиліковну хворобу. Хоча до останнього працював, ще влітку ходив разом з нами на байдарках. Тепер ми, його учні, готуємо до 12 травня — день народження нашого професора — пам’ятний концерт, який пройде в костьолі Святого Олександра.
— Яке ваше творче кредо?
— Не знаю, чи можна це назвати словом «кредо», але мені дуже подобається один вислів. Хто такий диригент? Це людина, яка здатна знайти найкоротший шлях для розв’язання певної музичної задачі. В ідеалі всі інструменти в оркестрі мають звучати так, як це було задумано композитором (як ми кажемо, виконуються всі «штрихи і вилочки», записані в партитурі)… До приходу в театр оперети я досить тривалий час працювала як співачка у вищезгаданій капелі «Думка». Гастролювала разом із нею в багатьох країнах. Ми часто виступали з місцевими оркестрами, з різними диригентами. Диригенти теж були різного рівня — від найнижчого до напівбогів. І я вже тоді розуміла, наскільки велике значення в музичній професії має дисципліна. В Європі музиканти вирізняються саме цим — максимально відповідальним ставленням до справи. Була вражена, коли дізналася, що, наприклад, в Італії є така практика: готуючись до виконання нового твору, оркестрант не просто розучує свою партію, а й повинен детально ознайомитися з усією партитурою твору. Навіть якщо ви сидите в останньому ряду других скрипок і граєте далеко не основні теми, але твір маєте знати цілісно. Оце професійний рівень!
— Ви кажете про дотримання букви «нотного закону». А чи не можна тут провести паралель із законослухняністю в суспільстві? Образно кажучи, хто поважає закони державні, той і Моцарта з Чайковським не «переробляє» на свій лад?..
— Гадаю, певна закономірність є. Соціальна відповідальність, відповідальність перед державою, своєю професією, колегами, вчителями, корифеями — все це поняття однієї природи.
Світлана Наконечна
Здавалося б, сьогодні майже не залишилося сфер діяльності, куди жінкам вхід заборонено. Представниці прекрасної статі вже давно літають у космос, тримають скальпель в руках, грають у футбол на Олімпійських іграх і навіть керують країнами.
З іншого боку, аби досягти успіхів у «чоловічій» професії, жінці зазвичай доводиться докладати неймовірних зусиль, адже колеги за кожним її кроком спостерігають більш ніж прискіпливо і, в разі чого, обов’язково дорікнуть помилкою, яку легко пробачили б своєму братові-чоловіку. Тож хочемо ми того чи ні, але умовний розподіл професій на чоловічі та жіночі існуватиме завжди. У ці весняні дні в гостях в «УМ» представниця саме такої «не зовсім жіночої» професії — диригент Київського національного академічного театру оперети, заслужена артистка України Оксана Мадараш.
Психолог, педагог, інтерпретатор із паличкою
— Пані Оксано, у вас особисто є відчуття, що ви займаєтеся «чоловічою» справою?
— Чому диригент вважається професією «чоловічою»? Насамперед із психологічних причин. Не всі музиканти готові сприймати жінку-диригента. Але те саме можна сказати про будь-яку керівну посаду. Однак у сучасному світі є жінки i директори, і міністри, і президенти країн. Візьмемо, наприклад, Далю Грібаускайте. Я досить часто буваю в Литві, співпрацюю з Каунаським музичним театром, тож мала змогу зблизька спостерігати за їхнім президентом і знаю, наскільки Грібаускайте, з одного боку, жіночна і чарівна, а з іншого — владна і вимоглива… Жінок-диригентів, які працюють в оперно-симфонічному жанрі, раніше було зовсім мало. Люди старшого покоління мають пам’ятати ім’я Вероніки Дударової (перша жінка-диригент у Радянському Союзі, працювала в Центральному дитячому театрі в Москві, диригувала Московським державним симфонічним оркестром. — Авт.) У нас, у Києві, в оперній студії при консерваторії багато років викладала та диригувала оркестром Галина Ткаченко… Сьогодні жінка-диригент — уже не таке рідкісне явище. Причому ця тенденція простежується як на пострадянському просторі, так і за кордоном. Власне, в нашій професії, як і в будь-якій іншій, головне — не хто ти, а наскільки добре ти здатний виконувати свою роботу.
— На диригентське відділення консерваторії зазвичай приймають студентів, які вже мають одну вищу музичну освіту. І якщо додати ще й роки занять у дитячій музичній школі, то за тривалістю навчання диригенти, напевно, абсолютні рекордсмени у світі професій…
— Давайте порахуємо. Одразу після школи я вступила до Миколаївського музичного училища — це три роки. Потім була Київська консерваторія: п’ять років на відділенні хорового диригування, а згодом ще чотири — оперно-симфонічному. Додаємо сiм років занять у дитячій музичній школі плюс три роки асистентури-стажування й маємо…
— 22 роки суцільного навчання. Так і хочеться провести паралель з кельтськими жрецями-друїдами, які навчали своїх учнів упродовж чверті століття і лише після цього випускали в світ…
— У консерваторії ми отримуємо важливі знання і навички, але це — лише фундамент. Професія диригента настільки різнопланова (доводиться бути і психологом, і педагогом, й інтерпретатором, не кажучи вже про суто музичні знання), що опановувати її треба все життя. І навряд чи колись настане такий момент, коли ти хоча б наполовину наблизишся до ідеалу, якого прагнеш. Мене недавно вразили слова знаменитого сучасного диригента Юрія Темирканова про те, що він у свої сімдесят «iз гаком» років не відчуває себе достатньо зрілим, аби братися за такі фундаментальні й глибоко-філософські твори, як «Дев’ята симфонія» Бетховена й «Реквієм» Верді. Подумала: оце так вимогливість до себе!..
Перед виставою головне «відімкнути» себе від зовнішнього світу
— Жанр оперети дехто вважає «легким», але працювати в ньому й досягти високого рівня майстерності, знаю, дуже нелегко. У чому складність роботи диригента саме в опереті?
— Одна зi складностей, як не дивно, у тому, що під час вистави диригент має час для відпочинку. Якщо при виконанні опери, балету чи симфонії ти весь час у роботі, то оперета — це спів, танець плюс численні драматичні епізоди без музичного супроводу. Здавалося б, коли актори «просто грають», то музиканти і диригент можуть, як кажуть, розслабитися. Але в цьому й криється небезпека. Вистава — це неперервний процес. Оркестр музикою задав акторам темп і настрій. Вони його підхопили, надали дії нового забарвлення. І коли знову настає момент вступити оркестру, до цього треба бути готовим — не просто піднятися зі стільця й змахнути рукою, а внутрішньо перебувати на правильній емоційній хвилі. Буває таке, коли в акторів мізансцена з тих чи інших причин пішла не так, у такі моменти ти кожною клітинкою душі й тіла посилаєш їм флюїди своєї підтримки.
— Є усталена думка, що в будь-якому театрі інтриги плетуться не лише сюжетні — на сцені, а й цілком реальні — у закулісному житті. Вам часто доводиться гасити конфлікти між оркестрантами?
— Що таке конфлікт у колективі? Це зупинка творчого процесу. Переконана, що справжній професіонал заради справи завжди знайде в собі сили уникнути конфліктної ситуації, навіть коли для цього доводиться поступатися власними амбіціями. На щастя, за всі роки диригування у мене жодного разу не виникало відкритої конфронтації з кимось із музикантів. У цьому плані мені дуже допомогли уроки й поради викладачів. Професор Євген Дущенко нам постійно повторював: «Оркестранти — це не люди по той бік бар’єру, а ваші друзі в музиці». Дійсно, диригент без музикантів нічого не вартий, бо сама по собі диригентська паличка ніяких звуків не створює…
— День, коли у вас вистава, за розкладом відрізняється від інших? Можливо, є якісь обов’язкові ритуали перед виступом чи навпаки — табу?
— Ідеальний варіант, коли в день вистави немає ранкових репетицій. Але так буває не завжди. В будь-якому разі стараюсь закінчити всі справи до 14-ї години і на кілька годин повністю «відімкнути» себе від зовнішнього світу — ніяких розмов по телефону, інтернету чи телебачення. Проганяєш подумки кульмінаційні моменти твору, вибудовуєш, так би мовити, стратегію і тактику диригування. До речі, повертаючись до запитання про жіночі й нежіночі професії… Чому хоровим диригуванням, на відміну від оперно-симфонічного, займається багато жінок? Рiч у тiм, що хорові твори — вони, в основному, невеликі за формою. А опера, симфонія, балет — це твори величезні, вже сам розмір партитури багатьох відлякує. Вважається, що жінка бiльш прискіплива в деталях. Проводячи паралель з музикою, жінці легко «вичистити» до ідеального звучання невеличкий твір. Тоді як симфонія чи опера вимагає масштабного мислення. Власне, мабуть, саме тому і серед композиторів, що працюють в оперно-симфонічному жанрі, жінок дуже мало.
«У Європі музиканти вирізняються максимально відповідальним ставленням до справи»
— Чи існує якась спеціальна гімнастика для диригентів? Бо ж при всій зовнішній легкості ваша професія, знаю, важка навіть із фізичної точки зору…
— Є спеціальний комплекс вправ для рук, шиї, спини. Мені їх ще на першому курсі консерваторії (коли я опановувала хорове диригування) показав мій професор, народний артист україни Віктор Вікторович Петриченко. А ще, пам’ятаю, він порадив записатися в секцію бадмінтону — ця гра допомагає відпрацювати правильні рухи для диригування. Тож упродовж усіх років навчання в консерваторії я грала в бадмінтон. Також у нашому студентсько-викладацькому колі дуже популярним було веслування на байдарках… Взагалі, Петриченко заклав фундамент моєї майбутньої професії — це справжня легенда українського хорового мистецтва. Паралельно з викладанням він упродовж багатьох років був диригентом у знаменитій капелі «Думка». Чистота звучання, прискіплива робота над партитурою були його основними вимогами. Це піднімало виконавську майстерність колективу на найвищий щабель. Минулого року Віктор Вікторович пішов з життя — мав невиліковну хворобу. Хоча до останнього працював, ще влітку ходив разом з нами на байдарках. Тепер ми, його учні, готуємо до 12 травня — день народження нашого професора — пам’ятний концерт, який пройде в костьолі Святого Олександра.
— Яке ваше творче кредо?
— Не знаю, чи можна це назвати словом «кредо», але мені дуже подобається один вислів. Хто такий диригент? Це людина, яка здатна знайти найкоротший шлях для розв’язання певної музичної задачі. В ідеалі всі інструменти в оркестрі мають звучати так, як це було задумано композитором (як ми кажемо, виконуються всі «штрихи і вилочки», записані в партитурі)… До приходу в театр оперети я досить тривалий час працювала як співачка у вищезгаданій капелі «Думка». Гастролювала разом із нею в багатьох країнах. Ми часто виступали з місцевими оркестрами, з різними диригентами. Диригенти теж були різного рівня — від найнижчого до напівбогів. І я вже тоді розуміла, наскільки велике значення в музичній професії має дисципліна. В Європі музиканти вирізняються саме цим — максимально відповідальним ставленням до справи. Була вражена, коли дізналася, що, наприклад, в Італії є така практика: готуючись до виконання нового твору, оркестрант не просто розучує свою партію, а й повинен детально ознайомитися з усією партитурою твору. Навіть якщо ви сидите в останньому ряду других скрипок і граєте далеко не основні теми, але твір маєте знати цілісно. Оце професійний рівень!
— Ви кажете про дотримання букви «нотного закону». А чи не можна тут провести паралель із законослухняністю в суспільстві? Образно кажучи, хто поважає закони державні, той і Моцарта з Чайковським не «переробляє» на свій лад?..
— Гадаю, певна закономірність є. Соціальна відповідальність, відповідальність перед державою, своєю професією, колегами, вчителями, корифеями — все це поняття однієї природи.
Світлана Наконечна
Здавалося б, сьогодні майже не залишилося сфер діяльності, куди жінкам вхід заборонено. Представниці прекрасної статі вже давно літають у космос, тримають скальпель в руках, грають у футбол на Олімпійських іграх і навіть керують країнами.
З іншого боку, аби досягти успіхів у «чоловічій» професії, жінці зазвичай доводиться докладати неймовірних зусиль, адже колеги за кожним її кроком спостерігають більш ніж прискіпливо і, в разі чого, обов’язково дорікнуть помилкою, яку легко пробачили б своєму братові-чоловіку. Тож хочемо ми того чи ні, але умовний розподіл професій на чоловічі та жіночі існуватиме завжди. У ці весняні дні в гостях в «УМ» представниця саме такої «не зовсім жіночої» професії — диригент Київського національного академічного театру оперети, заслужена артистка України Оксана Мадараш.
Психолог, педагог, інтерпретатор із паличкою
— Пані Оксано, у вас особисто є відчуття, що ви займаєтеся «чоловічою» справою?
— Чому диригент вважається професією «чоловічою»? Насамперед із психологічних причин. Не всі музиканти готові сприймати жінку-диригента. Але те саме можна сказати про будь-яку керівну посаду. Однак у сучасному світі є жінки i директори, і міністри, і президенти країн. Візьмемо, наприклад, Далю Грібаускайте. Я досить часто буваю в Литві, співпрацюю з Каунаським музичним театром, тож мала змогу зблизька спостерігати за їхнім президентом і знаю, наскільки Грібаускайте, з одного боку, жіночна і чарівна, а з іншого — владна і вимоглива… Жінок-диригентів, які працюють в оперно-симфонічному жанрі, раніше було зовсім мало. Люди старшого покоління мають пам’ятати ім’я Вероніки Дударової (перша жінка-диригент у Радянському Союзі, працювала в Центральному дитячому театрі в Москві, диригувала Московським державним симфонічним оркестром. — Авт.) У нас, у Києві, в оперній студії при консерваторії багато років викладала та диригувала оркестром Галина Ткаченко… Сьогодні жінка-диригент — уже не таке рідкісне явище. Причому ця тенденція простежується як на пострадянському просторі, так і за кордоном. Власне, в нашій професії, як і в будь-якій іншій, головне — не хто ти, а наскільки добре ти здатний виконувати свою роботу.
— На диригентське відділення консерваторії зазвичай приймають студентів, які вже мають одну вищу музичну освіту. І якщо додати ще й роки занять у дитячій музичній школі, то за тривалістю навчання диригенти, напевно, абсолютні рекордсмени у світі професій…
— Давайте порахуємо. Одразу після школи я вступила до Миколаївського музичного училища — це три роки. Потім була Київська консерваторія: п’ять років на відділенні хорового диригування, а згодом ще чотири — оперно-симфонічному. Додаємо сiм років занять у дитячій музичній школі плюс три роки асистентури-стажування й маємо…
— 22 роки суцільного навчання. Так і хочеться провести паралель з кельтськими жрецями-друїдами, які навчали своїх учнів упродовж чверті століття і лише після цього випускали в світ…
— У консерваторії ми отримуємо важливі знання і навички, але це — лише фундамент. Професія диригента настільки різнопланова (доводиться бути і психологом, і педагогом, й інтерпретатором, не кажучи вже про суто музичні знання), що опановувати її треба все життя. І навряд чи колись настане такий момент, коли ти хоча б наполовину наблизишся до ідеалу, якого прагнеш. Мене недавно вразили слова знаменитого сучасного диригента Юрія Темирканова про те, що він у свої сімдесят «iз гаком» років не відчуває себе достатньо зрілим, аби братися за такі фундаментальні й глибоко-філософські твори, як «Дев’ята симфонія» Бетховена й «Реквієм» Верді. Подумала: оце так вимогливість до себе!..
Перед виставою головне «відімкнути» себе від зовнішнього світу
— Жанр оперети дехто вважає «легким», але працювати в ньому й досягти високого рівня майстерності, знаю, дуже нелегко. У чому складність роботи диригента саме в опереті?
— Одна зi складностей, як не дивно, у тому, що під час вистави диригент має час для відпочинку. Якщо при виконанні опери, балету чи симфонії ти весь час у роботі, то оперета — це спів, танець плюс численні драматичні епізоди без музичного супроводу. Здавалося б, коли актори «просто грають», то музиканти і диригент можуть, як кажуть, розслабитися. Але в цьому й криється небезпека. Вистава — це неперервний процес. Оркестр музикою задав акторам темп і настрій. Вони його підхопили, надали дії нового забарвлення. І коли знову настає момент вступити оркестру, до цього треба бути готовим — не просто піднятися зі стільця й змахнути рукою, а внутрішньо перебувати на правильній емоційній хвилі. Буває таке, коли в акторів мізансцена з тих чи інших причин пішла не так, у такі моменти ти кожною клітинкою душі й тіла посилаєш їм флюїди своєї підтримки.
— Є усталена думка, що в будь-якому театрі інтриги плетуться не лише сюжетні — на сцені, а й цілком реальні — у закулісному житті. Вам часто доводиться гасити конфлікти між оркестрантами?
— Що таке конфлікт у колективі? Це зупинка творчого процесу. Переконана, що справжній професіонал заради справи завжди знайде в собі сили уникнути конфліктної ситуації, навіть коли для цього доводиться поступатися власними амбіціями. На щастя, за всі роки диригування у мене жодного разу не виникало відкритої конфронтації з кимось із музикантів. У цьому плані мені дуже допомогли уроки й поради викладачів. Професор Євген Дущенко нам постійно повторював: «Оркестранти — це не люди по той бік бар’єру, а ваші друзі в музиці». Дійсно, диригент без музикантів нічого не вартий, бо сама по собі диригентська паличка ніяких звуків не створює…
— День, коли у вас вистава, за розкладом відрізняється від інших? Можливо, є якісь обов’язкові ритуали перед виступом чи навпаки — табу?
— Ідеальний варіант, коли в день вистави немає ранкових репетицій. Але так буває не завжди. В будь-якому разі стараюсь закінчити всі справи до 14-ї години і на кілька годин повністю «відімкнути» себе від зовнішнього світу — ніяких розмов по телефону, інтернету чи телебачення. Проганяєш подумки кульмінаційні моменти твору, вибудовуєш, так би мовити, стратегію і тактику диригування. До речі, повертаючись до запитання про жіночі й нежіночі професії… Чому хоровим диригуванням, на відміну від оперно-симфонічного, займається багато жінок? Рiч у тiм, що хорові твори — вони, в основному, невеликі за формою. А опера, симфонія, балет — це твори величезні, вже сам розмір партитури багатьох відлякує. Вважається, що жінка бiльш прискіплива в деталях. Проводячи паралель з музикою, жінці легко «вичистити» до ідеального звучання невеличкий твір. Тоді як симфонія чи опера вимагає масштабного мислення. Власне, мабуть, саме тому і серед композиторів, що працюють в оперно-симфонічному жанрі, жінок дуже мало.
«У Європі музиканти вирізняються максимально відповідальним ставленням до справи»
— Чи існує якась спеціальна гімнастика для диригентів? Бо ж при всій зовнішній легкості ваша професія, знаю, важка навіть із фізичної точки зору…
— Є спеціальний комплекс вправ для рук, шиї, спини. Мені їх ще на першому курсі консерваторії (коли я опановувала хорове диригування) показав мій професор, народний артист україни Віктор Вікторович Петриченко. А ще, пам’ятаю, він порадив записатися в секцію бадмінтону — ця гра допомагає відпрацювати правильні рухи для диригування. Тож упродовж усіх років навчання в консерваторії я грала в бадмінтон. Також у нашому студентсько-викладацькому колі дуже популярним було веслування на байдарках… Взагалі, Петриченко заклав фундамент моєї майбутньої професії — це справжня легенда українського хорового мистецтва. Паралельно з викладанням він упродовж багатьох років був диригентом у знаменитій капелі «Думка». Чистота звучання, прискіплива робота над партитурою були його основними вимогами. Це піднімало виконавську майстерність колективу на найвищий щабель. Минулого року Віктор Вікторович пішов з життя — мав невиліковну хворобу. Хоча до останнього працював, ще влітку ходив разом з нами на байдарках. Тепер ми, його учні, готуємо до 12 травня — день народження нашого професора — пам’ятний концерт, який пройде в костьолі Святого Олександра.
— Яке ваше творче кредо?
— Не знаю, чи можна це назвати словом «кредо», але мені дуже подобається один вислів. Хто такий диригент? Це людина, яка здатна знайти найкоротший шлях для розв’язання певної музичної задачі. В ідеалі всі інструменти в оркестрі мають звучати так, як це було задумано композитором (як ми кажемо, виконуються всі «штрихи і вилочки», записані в партитурі)… До приходу в театр оперети я досить тривалий час працювала як співачка у вищезгаданій капелі «Думка». Гастролювала разом із нею в багатьох країнах. Ми часто виступали з місцевими оркестрами, з різними диригентами. Диригенти теж були різного рівня — від найнижчого до напівбогів. І я вже тоді розуміла, наскільки велике значення в музичній професії має дисципліна. В Європі музиканти вирізняються саме цим — максимально відповідальним ставленням до справи. Була вражена, коли дізналася, що, наприклад, в Італії є така практика: готуючись до виконання нового твору, оркестрант не просто розучує свою партію, а й повинен детально ознайомитися з усією партитурою твору. Навіть якщо ви сидите в останньому ряду других скрипок і граєте далеко не основні теми, але твір маєте знати цілісно. Оце професійний рівень!
— Ви кажете про дотримання букви «нотного закону». А чи не можна тут провести паралель із законослухняністю в суспільстві? Образно кажучи, хто поважає закони державні, той і Моцарта з Чайковським не «переробляє» на свій лад?..
— Гадаю, певна закономірність є. Соціальна відповідальність, відповідальність перед державою, своєю професією, колегами, вчителями, корифеями — все це поняття однієї природи.
Світлана Наконечна
